Евакуювали чотири мільйони людей: Олександр Шевченко про роботу "Укрзалізниці" під час війни

4 листопада в Україні відзначають День залізничника. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну "Укрзалізниця" відіграла ключову роль в евакуації українців. Попри перебої з електроенергією та обстріли колій, залізниця продовжує працювати. Керівник із комунікацій УЗ Олександр Шевченко в інтерв'ю "Ранок Вдома" пригадав, якими стали перші місяці для перевізника, як налагоджували роботу, скільки пасажирів евакуювали та куди.  

— Як налагоджували роботу та евакуювали людей у перші місяці війни? Скільки вдалось евакуювати та куди? 

— В перші дні війни в країні здійнявся хаос, тому залізниці було важливо показати, що щось в країні працює за графіком, що щось стабільне і прогнозоване. З першого дня поїзди їхали за всіма традиційними напрямками. Жоден поїзд не спинився. Можна підвести підсумок, що навесні ми впоралися тиском — всі ключові пункти в Україні були забезпечені поїздами. На піку евакуації з Харкова під час березневих подій виїжджало в день до 35 000 людей. Переставляли поїзди, аби наситити той район вагонами. В цілому, залізниці вдалося евакуювати чотири мільйони людей, з них один мільйон — діти. Вони їхали і в кабіні машиніста, і на фудтраках, і на поличках для багажу. Були випадки, коли їхало в туалеті шість людей всю дорогу. Першочергова задача — врятувати людей, про комфорт мови не було. 

— Який день став найскладнішим?

— Емоційно складна була історія 8 квітня у Краматорську, коли розстріляли людей на вокзалі. За ніч до цього росіяни вдарили по залізничному мосту, яким ходять поїзди з Краматорська. Треба було зупинити рух на певний час, щоб відновити колію. Займатися відновленням колії вночі поблизу Краматорська — доволі небезпечно. Але якщо б ми тоді не продовжили, на ранок людей на вокзалі стало б набагато більше. Відтак за п'ять годин наші колійники в повній темряві відремонтували колію на мосту. На цій одній відремонтованій колії протащили три поїзди з сумарною кількістю 4000 пасажирів.

— Як емоційно працювалося залізничникам?

— Найважливіше — жоден залізничник за цей час не відмовився виходити в рейс. Це стосується і машиністів, і колійників, і провідників. Вони щодня бачать кров, дітей без батьків, людей без кінцівок — це важко психологічно. Залізничник — це, як правило, династійна професія. У нас багато провідників працюють сім'ями: їхні батьки тут, їх діти теж тут, чоловік і дружина на різних рейсах, а зустрічаються лише в депо. Перший місяць війни всі працювали як одна велика родина. В нас є депо в Маріуполі, в Лимані, Харківщині. Вони виїхали з цих непідконтрольних територій і їм нема куди повертатися. Зараз ми вже маємо для них тимчасові помешкання, але перший і другий місяць війни вони курсували в вагонах, не знаючи, чи їх домівка вціліла.

— Розкажіть про гуманітарну місію "Укрзалізниці". Що робили окрім евакуації людей?

— Перші півтора місяці війни повні поїзди їхали зі сходу на захід, бо першочерговою евакуація була з Донеччини, Луганщини, Харківщини і з Запорізької області. Коли ці поїзди приїжджали до Перемишля, Варшави, Львівщини чи Закарпаття, назад такого трафіку не було. Не було сенсу ганяти порожні вагони, тож стали навантажувати їх гуманітарною допомогою різного типу: від медикаментів до хлібу.

— Яка мета вашої ініціативи "Потяг до перемоги"?

— "Потяг до перемоги" — це спільна ініціатива агенції Gres Todorchuk та "Укрзалізниці". Ідея полягала в сполученні семи тимчасово окупованих територій, з яких одна вже деокупувана. Дати жителям цих семи окупованих територій розуміння того, що ми з ними. Що цей поїзд рано чи пізно туди доїде. Ми хотіли показати, що цей рописаний українськими митцями потяг гордо курсуватиме з заходу на схід, із півдня на північ і нагадуватиме про звитягу тих людей, які досі лишаються там. Ми про них не забули, пам'ятаємо щодня. Наші співробітники досі перебувають на вокзалах Миколаєва, Херсона. Навіть якщо там немає поїздів, ми з ними підтримуємо зв'язок. Це наш сигнал, що ми — єдині.

— Розкажіть про міжнародні рейси: які зараз працюють?

— Міжнародне сполучення виросло в дев'ять разів, порівняно з довоєнним періодом. Бо раніше не було такої нагальної потреби подорожувати поїздами за кордон. Ми сміялися, коли перший раз приїхала Урсула фон дер Ляєн і ми дружно дякували за те, що вона обрала потяг. А потім зрозуміли, що альтернативи не було. Зараз ми вимушено перебрали на себе весь міжнародний рух, але перед нами стоїть задача дати таку якість роботи, яка змусить людей залишитися з залізницею й потім, а не пересісти на автобуси і літаки. Наразі маємо сполучення з Польщею, Угорщиною, Словаччиною і відновлюємо з Молдовою.

Читайте також: Як працювала станція метро "Лук'янівська" у перші місяці війни