Емоції та мрії дітей із деокупованої Чернігівщини: інтерв'ю зі співавтором унікального фотопроєкту Артемом Скороходьком

Діти з деокупованих територій Чернігівщини, попри пережите, не втратили позитиву та діляться їм із волонтерами. Доброволець, співзасновник проєкту The Behind Blue Eyes Артем Скороходько зі своїм приятелем вирішили зафіксувати емоції хлопців із Чернігівської області, а також здійснити їхні мрії.

Про те, як народився та реалізовувався фотопроєкт, чим здивував ініціаторів та чиї мрії втілив, Артем Скороходько розповів в інтерв'ю у програмі "Ранок Вдома".

Ведучі — Анастасія Касілова та Костянтин Октябрьський.

— Розкажіть, будь ласка, як і в кого виникла така думка?

— Ідея виникла у колаборації. Ми з колегою, близьким другом, почали волонтерити на початку весни. На початку квітня ми почали їздити до Чернігівської області. Спочатку з продуктами харчування, як з'ясувалося, продукти харчування були не надто в попиті. Людям більше потрібні були непродовольчі товари: батарейки різні, всякі енергоносії, і ми їх регулярно почали возити щотижня. І потоваришували з місцевими та з дітьми. Загалом ми здійснили приблизно 12 виїздів до Чернігівської області, раз на тиждень, тобто 12 тижнів туди їздили. У нас "під крилом" були три села: Ягідне, Слобода та Лукашівка.

Проєкт був результатом цих поїздок, а не причиною. Тобто у процесі наших волонтерських поїздок ми познайомилися з дітьми, потоваришували з ними дуже міцно. Був у них якийсь фокус: вони дарували якесь таке почуття, що кожного разу, коли ми виїжджали, ми переживали почуття, несумісне з побаченим: полегшення, надію. Загалом, — позитивні почуття. І це було дивно, бо ми бачили розруху, трагедію...

А ці діти просто існували, просто поводилися як діти. Тусили, буцали м'яч, каталися на велосипеді. Ми постійно переживали з кожною поїздкою це відчуття і якось дійшли того, що хотілося б це відчуття якось зафіксувати та спробувати передати іншим людям, яким це іноді дуже потрібно.

— Я правильно розумію, що ви роздавали дітям фотокамери й просто пропонували знімати все, що вони хочуть, все, що вони вважають за потрібне?

— Так, саме так. У цю поїздку, вона була спеціальна, ми привезли дуже багато добра для дітей: м'ячі, іграшки, одяг, усілякі приколюхи, прибамбаси, і поряд із цим були камери. Кожна дитина мала вибір. Ми не презентували ці камери як щось окреме, як якесь завдання, проєкт чи щось таке. Була купа іграшок і ти міг взяти м'яч, міг взяти машинку, міг взяти камеру. Ті діти, котрим це було цікаво, взяли камери. Ті, яким це було нецікаво, взяли м'яча та пішли грати.

З тими, хто взяв камеру, ми провели мінімальний інструктаж. У нас була одна тестова камера. Дитині показали, як із цим працювати. Пояснили, що жодна фотографія не виїжджатиме, що це можна буде подивитися через якийсь час, що нам доведеться ці камери зібрати та надрукувати фотографії. Мені здається, це надавало інтересу, азарту, бо їм цікаво, напевно, було побачити, що вони там знімали. Завдань ніяких не було. Ми просто роздали ці камери і сказали: "Робіть, що хочете. Ми повернемося вчергове за тиждень і зберемо камери, потім за тиждень привеземо вам фотки".

— А скільки всього фотоапаратів роздали?

— Дев'ять штук. У нас було 10. Один був тестовий. Десять було, бо в магазині їх просто не було. Ото скільки було, стільки купили.

— Що найчастіше знімали діти? Чи є щось спільне, що поєднувало ці фотографії?

— Важко сказати. Дитячість, мабуть. Якийсь інший погляд. Вони були абсолютно різні як у плані техніки фотографії, так і плані об'єктів, на яких діти фокусувалися. Деякі діти знімали — у них собачки, котики, корови. Інші часто мали якусь лінію з квітами. Той найвідоміший кадр, де жовті кульбаби — на тлі синього неба. У дівчинки половина плівки у різних якихось квіточках. Водночас були діти, які фіксувалися на руйнуванні, у них було багато кадрів будинків, якісь споруди згорілі, зруйновані. Тобто ці діти більше на цьому були сфокусовані. Взагалі немає нічого схожого, і це, як на мене, чудово. Тому що це автентичність дитини. У кожного поки є свій голос, і ще в якийсь один струмінь все не злилося. Це було дивовижно побачити, зокрема.

— Артеме, вже зібралася виставка фоторобіт. Яка доля цих фотографій?

— Виставку ми провели у вихідні. Короткою була виставка: субота, неділя. Завітали 1000 осіб, може, навіть більше. Дуже багато людей. Усі з дуже великим інтересом поставилися і до фотографій, і до історій дітей. Особливо до їхніх віш-листів (списку бажань, — ред.) — це благодійний аспект виставки. Усім було дуже цікаво, які у дітей мрії. Усі дуже активно донатили гроші. У нас було в такому форматі, що ми надрукували листівки з тією самою фотографією, яка народний фаворит — із кульбабами. Ми зробили листівки, і люди за донат у будь-якому розмірі могли забрати із собою листівку чи кілька.

— І скільки ви зібрали?

— Нам довелося ці листівки додруковувати наступного дня. Тому що вони супер були популярні. За два дні ми зібрали понад 75 тис. грн на одних лише листівках.

— А зараз якось охочі можуть підключитися та допомогти дітям?

— Так, звичайно. У нас у профілі, в описі — посилання. Там є кілька варіантів, як можна долучитися.

Суть у чому? Коли ми віддавали дітям ці фотографії, я з кожним спілкувався, запитував його про життя, про його роздуми. Ми розпитували про фотографії. Ми перебирали ці фотки, дивилися. І підсумовували тим, що я питав, що хотілося б на день народження. Вони на аркуші мені писали якісь свої маленькі мрії та повертали аркуш. Наше завдання у цій усій історії — зібрати їм на мрію. От і все. На сторінці публікуються списки бажань, і люди, які бажають долучитися, мають два варіанти. Перший варіант — подарувати щось зі списку. Здебільшого це речі. Але деякі діти просили тварин, наприклад. Одна дівчинка шиншилу попросила. Це був у нас супербестселер, скажімо так. Мені у директ писало 20-30 людей з бажанням подарувати шиншилу, вибрати найкращу шиншилу в Києві. Довелося влаштовувати цілий конкурс: кому доручити шиншилу для дівчинки. Другий варіант — за посиланням додати суму грошей.

Я радий повідомити, що ми вже зібрали не лише на мрії цих дітей із Лукашівки, а й на мрії дітей із майбутніх поїздок. Нам вистачить на кілька поїздок уперед.

Ми розуміємо, що варто продовжувати їздити далі та збирати матеріал з усіх постраждалих територій. Ми точно будемо впевнені, що ще кілька дітей зробимо щасливішими у цей важкий період.