"Це побачення" покажуть на Berlinale: про що та для кого знімала кіно режисерка Надія Парфан

Стрічку "Це побачення" української режисерки Надії Парфан відібрали в програму конкурсу короткого метра 73-го Берлінського кінофестивалю. "Це побачення" — перша ігрова стрічка режисерки. Історія про столицю країни, в якій триває повномасштабна війна, але не припиняється життя у всіх його проявах. Як її знімали, хто зіграв головні ролі та де можна буде подивитися короткий метр, розповіла у "Ранку Вдома" Надія Парфан.

Ведучі — Лілія Ребрик та Костя Октябрський.

— Всього до конкурсної програми Berlinale Shorts 2023 увійшло 20 короткометражних фільмів. Один з них ваш — "Це побачення". Розкажіть, про що ваше кіно, та з ким власне відбувається побачення?

— Задум у мене з'явився тоді, коли я вперше проїхалася Києвом на мотоциклі. Чоловік купив байк і я почала їздити з ним на пасажирському сидінні по Києву, часто влітку. Це просто був такий феноменальний досвід. Ти бачиш місто по-іншому, вкотре переконуючись в тому, що воно дуже красиве і цей досвід дуже кінематографічний. Тож я просто дивилася це кіно, нескінченно катаючись на мотоциклі то правим, то лівим берегом.

Одного разу я згадала французький фільм Клода Лялюша "Побачення" і те, як у цьому фільмі показаний Париж. Поміркувала і зрозуміла, що було б цікаво зробити схожий портрет Києва. Ця ідея, нагадаю, виникла за довго до великої війни. Було кілька спроб втілити її в життя, але це було технічно складно.

Фільм "Це побачення" знятий одним планом, в якому на дуже високій швидкості хтось рухається по Києву особливим маршрутом. Там немає діалогів та героїв, крім міста. Було складно знайти адекватне технічне рішення, ніхто нічого не міг запропонувати. Лише з початком великої війни я зрозуміла, що мушу зняти "Це побачення". Відбулося переосмислення в воєнному контексті й просто влітку торік я взялася її знімати.

— Скажіть, будь ласка, знімали фільм власним коштом чи з фінансуванням?

— Фільм "Це побачення" є першим проєктом власного виробництва онлайн-кінотеатру "Такфлікс". Його зняли в межах україно-британського спецпроєкту Ukrainian Talents at Nowness за підтримки Британської ради в Україні в межах Сезону культури Велика Британія/Україна, німецького культурного центру "Ґете-Інститут" та шведської кінокомпанії Story AB. Тобто, по суті, це три джерела фінансування.

— Berlinale — фестиваль соціально-політичного напрямку. Як гадаєте, чому ваше кіно сподобалося журі?

— Це питання треба задати програмним директорам Berlinale. Ти подаєш фільм на конкурс і з поміж сотень або тисяч, обирають його. Треба розуміти, що Berlinale —  це потужна важлива кіноінституція, і в них є свої критерії, я можу лише здогадуватися.

— Чому ви подавалися на конкурс?

— Бо це важливо для мене, важливо для присутності на глобальній арені кіно. Коли тебе беруть на такий фестиваль, це означає твою профпридатність. Це означає, що ти робиш цікаве кіно, що твоє висловлювання цікаве і цікаве на міжнародному рівні, не лише локально в Україні, що воно промовляє до людей з інших культур, з інших контекстів. Тому всі, або багато тих, хто займається кіно, подається на міжнародні фестивалі. Хочеться відразу на найпрестижніші. Це мені здається, якось природно і нормально. Кожен у своїй сфері прагне досконалості та визнання.

Ми, командою фільму, доклали великих зусиль і зробили такий фільм з пристрасті й любові, тож хочемо, щоб його побачили якомога більше людей. Тим паче знімали в умовах великих перешкод, а вийшло дуже гарно. Нам сподобалося, ми просто повірили в те, що цей фільм заслуговує на якийсь міжнародний розголос на міжнародну аудиторію. Ну а далі зіграв ряд факторів.

Як на мене, це певне парадоксальне кіновисловлювання. Це фільм, знятий одним планом, на високій швидкості, що досить амбітно і навіть трошки божевільно. Також цікаво, що кіно про Київ. Будьмо відвертими, люди добре знають Париж, Нью-Йорк, Лондон чи Токіо, але харизму й вроду Києва ще не показували в такому масштабі.

Це висловлювання на воєнну тематику. Сьогодні Україна цікава всім, її багато на шпальтах газет. Зокрема, репортажних та фронтових кадрів. А простого життя в тилу, або цього контрасту життя і смерті, життя і війни — мало. Оскільки це короткометражний фільм, нам вдалося його відносно швидко завершити та зацікавити людей. Бо це кіно про сьогодення, світові цікаво як ми тут живемо.

— Хто виконує головні ролі?

— В фільмі, дві головні ролі. Діана Берг — це культурна активістка з Донецька і з Маріуполя, яка двічі втратила дім. Спочатку вона була змушена виїхати з рідного Донецька, вдруге з початком повномасштабного вторгнення була змушена евакуюватися з Маріуполя. Нині вона активно допомагає фронту, лобіює інтереси України за кордоном. Вона дуже активна, навіть вела колонку в The Guardian, де розповідала про пережитий на війні досвід. Другу головну роль виконала Олена Тигра — парамедикиня, яка зараз служить у лавах ЗСУ.

— У вас велика фільмографія, досвід продюсування саме документального кіно. Чи сподобалось знімати ігрове кіно? Як вам робота з акторами аматорами?

— Оскільки я режисерка неігрового кіно, то було трошки страшно працювати з акторами. Це моя, так би мовити, зона росту. Мабуть, я ще і не готова до повноцінної роботи з акторами. Мені треба цьому навчитися. Але в цьому фільмі, він триває п'ять хвилин без діалогів, мені важливим був профіль цих людей.

Я розуміла, що це не якісь випадкові люди, а реальні. Тобто це на якусь частку гібридний фільм, який перегукується з реальністю.

Я планувала знімати одну військову, але ситуація на фронті змінилася і вона не змогла приїхати до столиці. Довелося шукати іншу героїню, але саме військову. Тому я запросила Олену. Вона парамедикиня, тобто це теж історія військової.

— Скажіть, де та коли можна побачити фільм "Це побачення"?

— Після Berlinale фільм вийде онлайн на британській платформі Nowness.com і в українському онлайн-кінотеатрі "Такфлікс" разом з іншими стрічками спецпроєкту Ukrainian Talents at Nowness. До того, якийсь час, фільм буде "кататись" по фестивалях.

Читайте також: "Незламні": редакторка Вікторія Покатіс презентувала книгу про війну в жіночих обличчях