Максим Крипак — 26 років, Герой України, 10-кратний паралімпійський чемпіон із плавання, 15 паралімпійських медалей. На його рахунку 5 золотих та 3 срібні медалі на Паралімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро, а торік на Паралімпіаді-2020 у Токіо гімн України на честь спортсмена звучав 5 разів.

На своїй першій Паралімпіаді в Ріо Крипак не лише завоював 8 медалей, але й встановив два світові рекорди: дистанцію 100 метрів на спині плавець подолав за 57,24 секунди, а дистанцію 400 метрів вільним стилем — за 3 хвилини 57 секунд.

Максим прийшов до параплавання у 2015 році. Міжнародна комісія надала спортсмену категорію S10 — до неї входять спортсмени з мінімальним ушкодженням тіла, що впливає на функціонування ніг.

Тренується чемпіон у своєму рідному Харкові під керівництвом Василя Кеке.

Відверто про спортивне життя та життя поза спортом Максим Крипак розповів у прем'єрному випуску програми "Будинок чемпіонів" телеканалу "Дом".

Ведучий програми — Ігор Мартиненко.

10-кратний...

— Максиме, ми дуже пишаємося тобою. Ми з тобою дивилися кадри з олімпійського центру водних видів спорту Aquatic у Токіо, де ти кував "золото" і для себе, і для всієї нашої країни. На твою честь, на честь України, 5 разів грав наш гімн. Що ти відчуваєш, коли дивишся ці кадри?

— Ти радієш і пишаєшся тим, що твоя країна перша. У мене це було вже вдруге. Перший раз — у 2016 році у Ріо-де-Жанейро. Ось тоді я кожне нагородження дуже переживав. Було важко впоратися з емоціями й думками в голові. На першій медалі я чітко пам'ятаю, що стояв і розмовляв сам із собою. Як виявилося, я не в голові говорив, а фізично розмовляв. На камеру це було чудово видно. Вже на третій медалі, коли вже все вийшло, навчився контролювати себе.

Як мені сказав тренер, що якщо поб'єш світові рекорди, то з великою ймовірністю це буде золота медаль. І тому я особисто був націлений побити світовий рекорд.

— Ти став 10-кратним паралімпійським чемпіоном. Є якась знаковість, символізм у такій круглій та потужній цифрі — 10?

— Можливо, так. І скажу чесно, я не мав якоїсь певної мети рахувати перемоги. Я просто виконував роботу, якої прагнув, яка мені подобалася і від якої я отримував задоволення. Коли закінчилися змагання, почали підраховувати досягнення всіх спортсменів за всю історію паралімпійського спорту, і коли мені сказали, що я на цей момент лідер із золотих медалей — це, звичайно, приємно. Але я розумію, що це ще не кінець. Потенціал є і ще можна рости.

— Розкажіть про свою підготовку до Паралімпійських ігор-2020 у Токіо. Сталася пандемія і Паралімпіаду перенесли на 2021 рік.

— У нас із тренером немає такого поняття як очікування. Ми готуємось і націлені на те, щоби покращувати свій результат. Тобто якнайшвидше пропливати свою дистанцію.

Паралімпіада в Токіо — перший цикл у моєму житті, який був замість чотирьох років п'ятирічний. Спочатку я засмутився, що Ігри перенесли на наступний рік. Але десь через два-три місяці подумав, що може, це навпаки на краще, і треба скористатися цим шансом. Може, так доля тебе відвела, що ти не міг готуватися повноцінно — на початку пандемії у нас якийсь час не працювали спортивні зали та басейн — і тому тобі ще пів року, щоб зробити ще більше. І, на мою думку, я добре скористався цим шансом.

— Очікування суперників. Ми бачили, що з багатьма ти маєш непогані стосунки. Вони тебе вітали, обіймали. Тобто є якась солідарність світової тусовки плавців?

— От із Денисом Дубровим ми разом тренувалися і плавали, але на доріжках Ріо-2016 ми були головними суперниками один для одного. Але за 10 хвилин до запливу ми один одного підтримували, і перші, кого ми вітали після запливу, це теж один одного. Коли ти пливеш — так, це твій суперник. Поза запливом — ми добрі друзі. Чому ні?

І з усіма іншими суперниками у мене чудові взаємини. Ми дружимо, спілкуємося, підтримуємо один одного поза змаганнями. Сказати, що вони на порядок слабші — ні. Я навіть сказав би, що десь, можливо, вони перенервували, і тому гірше виступили, ніж я.

— Одного дня в Ріо весь п'єдестал повністю був український. Три прапори — перше, друге, третє місця.

— Тоді ми всі були раді. Після дистанції, коли ми припливли, то побачили, що Денис Дубров, Дмитро Івасенко та я — всі у трійці. Це неймовірне задоволення від того, що ніхто більше не потрапив у трійку, що ми чисто своєю сім'єю забрали всі медалі. У роздягальні, звичайно, ми дуже раділи цьому.

І ось у Ріо я знайшов для себе певний підхід до змагань, щоби показувати максимальний результат. Я за тиждень намагаюся вже не веселитися, не викликати зайвих емоцій — як негативних, так і позитивних. Тобто все всередині, в голові. Якнайменше сміятися, спілкуватися — налаштовуватися саме на дистанцію. І в жодному разі не налаштовувати себе надто емоційно, бо є таке спортивне поняття — можна перегоріти.

Якісь емоції ти випускаєш лише тоді, коли після змагань прилітаєш назад до України. Тоді так, будь ласка! Доки літак не приземлився в Україні — все в собі.

Перше "золото"

— Як ти прийшов у плавання?

— Проблеми із правою ногою. Укорочення гомілки, відсутність м'яких тканин, чотирипала стопа, невеликий невроз. Насамперед за порадами лікаря — мені для здоров'я потрібно було перебувати якнайбільше у воді. Щоб у мене не було якихось комплексів, батьки віддали до звичайної групи зі старшими хлопцями. Я вчився, тренувався. У мене виходило добре. І я сам закохався у плавання і почав цим жити.

— Тобто попри особливості, ти тренувався з хлопцями на рівних і, наскільки я знаю, ти набагато швидше приходив до фінішу, ніж вони.

— З 17-18 я виступав на звичайному чемпіонаті України з плавання.

— І досягав...

— "Бронза", так.

— Твої перші виїзні змагання були, здається, у 4-му класі. Це було в Австрії, де ти завоював перше своє "золото" і вперше відчув себе справді великим чемпіоном.

— Єдиний момент, за який мені соромно в дитинстві… Коли ми вже повернулися на автобусі з Австрії, мене батько посадив на заднє сидіння автомобіля і запитав: "Ну як там?". А я сказав таку фразу: "Не чіпайте мене, я в променях слави". Так, це був 4-й клас. Тато досі згадує та сміється з цієї історії.

— Зараз після Ріо чи Токіо, коли бачиш вже...

— Так, не дай боже, якщо я йому понад 30 секунд не відповідаю, він одразу мені згадує історію про "промені слави".

— Коли ти вирішив перейти в параплавання і зрозумів, що це справді серйозна справа твого життя?

— У паралімпійському спорті я міг виступати з дуже раннього віку, бо маю з народження всі документи. Річ у тому, що батьки цього не хотіли. Вони боялися, що в мене можуть розвиватись якісь комплекси. Я добре розумію, що вони мають на увазі, й повністю згоден із їхньою думкою.

Наприкінці 2015 — на початку 2016 року в мене була дуже тривала пауза щодо прогресу результату. І ми вже розуміли, що організм не дає можливості тренувати для олімпійського рівня. Виходило так, що ти місяць тренуєшся — тиждень лікуєшся. І тому вирішили спробувати у параплаванні, доки було ще хоч якесь бажання плавати.

Тому людям з обмеженими можливостями я порадив би менше зациклюватися на цьому. Тому що іноді люди самі більше, грубо кажучи, душать себе, ніж це приходить із соціуму. А тим, хто здоровий, я порадив би якнайменше звертати увагу на якісь обмеження інших, і ставитися до них як до такого ж, як він.

— Що тобі дало плавання?

— Навчило не зупинятись і досягати свого. Терпіти, мислити, аналізувати. Самодисципліна божевільна, бо в тебе два тренування на день і між тренуваннями це зараз я вже відпочиваю, а раніше було навчання. Ти постійно у русі. У тебе кожна хвилина на рахунку, скажімо так.

Універсальний плавець

— Розкажи про травматизм, які травми переслідують плавців?

— Якщо виходити з умов, які у нас, в Україні, то це як мінімум велика кількість людей на доріжках. Скажімо так, два широкі плавці можуть просто не розминутися, коли пливуть.

— На таких ще й швидкісних показниках…

— Так, коли обидва пливуть, наприклад, в інвентарі, у тих же лопаточках — це такі пластмасові дошки для більшої опори. І якщо вони вдарять по руці, то повірте мені, перші 5 хвилин ти думатимеш саме про руку, а не про дистанцію. А коли тобі не вистачає, образно кажучи, пів секундочки до рекорду — це чимало, це насправді багато, ти засмучуєшся.

А коли мені не вистачило на 200-метрівці комплексом три соті секунди, які на око неможливо побачити… І я розумів, що в мене були всі шанси, щоби буквально на крапельку довше палець, як кажуть, і ще б в одному рекорді записали моє прізвище. Тоді так, я був радий перемозі, але засмутився, що я втратив такий шанс.

— Як ви тренуєте саме фінальний дотик?

— За день ти 200-300 разів торкаєшся бортика. І щоразу ти прагнеш до того, щоби робити це якнайправильніше. Не просто швидше, але й правильніше. Бо іноді можна торкнутися так, що вже наступного дня не попливеш. Тобто були випадки, коли прямою долонькою торкаєшся, і тим самим травмуєш пальці. Або можеш торкнутися так, що притис великий палець, і він може теж хруснути.

— З якого стилю загалом може починати плавати дитина, коли прийшла на плавання?

— Все починається зі "стрілочки", з роботи ніжок, і тільки потім ми вже переходимо на роботу рук та координацію. За складністю — вільний стиль, потім плавання на спині. На мою думку, далі за складністю йде брас, а потім уже батерфляй. Пам'ятаю, що перші медалі та дипломи у мене були з написом "плавання на спині" і, здається, "дельфіном". Раніше я найбільше любив "дельфін", потім десь із 18 років я полюбив вільний стиль, бо мені він здавався легшим. І я вирішив, що хочу ним плавати. Але як не крути, 15 років на "дельфін" я витратив, тож руки пам'ятають.

— "Дельфін" — це батерфляй?

— Так.

— У плавців є більше шансів здобувати медалі, ніж в інших спортсменів. Тому що багато плавців славляться універсалізмом, як ти. І на короткій воді та на довгі дистанції — 50, 100, 400 метрів. Як ти виробив у собі такий універсалізм?

— Я не сказав би, що я максимально універсальний спортсмен. На 50 метрах я був срібним призером. Тож там складно.

Мені комфортніше на довших дистанціях. Чим довша дистанція — тим мені простіше. На коротких потрібно вміти максимально моментально викластися, що поки що мені дається найскладніше. Тобто є куди рости, є де прогресувати.

Але я не сказав би, що через це у плаванні легше медалі брати. Потрібно вміти підготуватися до кожної дистанції. Коли ти готуєшся до однієї-двох дистанцій, у тебе процес підготовки відбувається цими двома способами. А коли ти готуєшся до п'яти-шести, то, звичайно ж, і обсяг навантаження більший.

— Якісь завдання у плані цифр, кількості ти собі ставиш? Наприклад, у Парижі — стільки медалей, а потім Лос-Анджелес ще буде.

— Такого нема й ніколи не буде. Ми просто з тренером тренуємося, обговорюємо, які дистанції бачимо, які — не бачимо, і починаємо підготовку до них. А буде на ній медаль, не буде — ні, це не можна загадувати.

Я просто тверезо розумію, що всі мають шанси. Я приїхав у 2016 році до Ріо і не був лідером. У рейтингу я був четвертий-п'ятий. Я розумів, що мені потрібно дуже постаратися, щоби вибитися в трійку. І в результаті так вийшло. Тому я заздалегідь у жодному разі не повішу ані на себе медаль, ані на кого іншого.

Поза дистанцією

— А ти можеш дозволити собі трохи відпочити, відірватися, перезавантажитися?

— З огляду на те, що я 20 років був у максимально спортивному режимі, і зараз маю ось півтора місяця відпустки, і мені не треба рано вставати, то це для мене вже задоволення. Ось зараз я кайфую.

Я кайфую від свого Харкова, я кайфую від своєї країни. Я люблю їздити з міста до міста, у нас є неймовірні краєвиди, які ні з чим не зрівняються.

Навіть від дороги Харків — Київ, коли їду трасою, я отримую задоволення. Харків — Дніпро мені теж подобається, краєвиди там чудові. І коли їжджу на Полтавщину до бабусі, там неймовірно красиво, там дуже багато лісів, особливо красиво взимку, восени, коли це все різних кольорів, це дуже захоплююче.

— На твої тату звертали увагу світові журналісти та фанати. Коли ти припливав першим, підіймав руки нагору — і всі бачать ці барвисті зображення. Розкажи про свої татуювання.

— Це почалося в період карантину, коли не можна було ані плавати, ані гуляти, ані бігати. І вже було настільки нудно, що я згадав про свою мрію, що я хочу після закінчення спорту зробити татуювання, яке мені нагадуватиме просто про спосіб життя, який у мене був протягом, на цей момент, 20 років — про плавання. Я списався з одним майстром, ми поспілкувалися, він мені запропонував свою ідею, я її трохи підкоригував, і тоді пішов та зробив татуювання. На ній зображений Посейдон, компас, і латиною Per aspera ad astra — "Крізь терни до зірок".

— "Крізь терни до зірок" — це твій девіз фактично?

— Ну, тоді мені було, скажімо так, нелегко в житті, мало що виходило. І батько запропонував, сподіваючись, що це якось мене мотивуватиме, як мінімум, не здаватися. Я наважився й ось так по життю йду: терплю, терплю, але досягаю свого.

— Преса, фанати люблять обговорювати призові гонорари наших паралімпійців. Не буду до тебе, безумовно, залазити в гаманець. Але все ж, ти порадував себе якось, побалував, придбав щось?

— Я хочу правильно скористатися тим, чого я досяг, і щоб це надалі приносило мені якусь користь. Та й не тільки мені.

— Тобто ти думаєш про інвестування, бізнес?

— Так, це буде маленька приватна клініка не лише для спортсменів, а в принципі для всіх людей. Ми ж усі працюємо і стараємося не тільки для себе, а для майбутнього покоління, правильно? Тому я хочу зробити так, щоби надалі мої діти, онуки пишалися тим, що я зробив для них.

— Максе, чемпіонами народжуються чи чемпіонами стають?

— Стають. Це все виховання. Це твоє оточення та твоє виховання.

Якщо тебе правильно виховали, то ти добре адаптуєшся, робиш правильні висновки, аналізуєш, і в результаті стаєш сильнішим.