Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Буча під час окупації та після звільнення: мер Анатолій Федорук показав, як відроджується героїчне місто

Буча під час окупації та після звільнення: мер Анатолій Федорук показав, як відроджується героїчне місто

11 Березня / 2023

Джерело: Телеканал “Дім”

Олена Кравець та Анатолій Федорук. Фото: kanaldom.tv

Буча — невелике квітуче містечко під Києвом, яке рік тому стало символом жорстокості російської армії. Саме з Бучі ми почали дізнаватися про злочини окупантів над українським народом. Попри все сьогодні Буча стала символом відновлення і впевненості в тому, що після перемоги наша країна буде ще кращою ніж раніше.

Тому сьогоднішній гість "Тихого вечора з Оленою Кравець" — людина, яка дихає цим містом вже 24 роки поспіль. Міський голова Бучі — Анатолій Федорук.

Ведуча — Олена Кравець.

Про відновлення

— Я востаннє була в Бучі десь наприкінці 2021 року. Ми хотіли у 2022-му купувати тут житло. І ми їздили з чоловіком, дивилися, і здавалося, що це саме та оаза, яка може трішки врятувати тебе в емоційному плані. Багато зелені, все таке затишне, не дуже багато людей. І коли сталася повномасштабна війна… І сьогодні, коли я приїхала до Бучі, мене просто трусить від того, що я бачу. Не від того, що ти чуєш про місто, а від того, що ти бачиш. Ви відчуваєте переродження Бучі? Чи повертаються люди, чи купують тут сьогодні взагалі житло? Який оцей внутрішній процес?

— Ну, зробімо невеличкий екскурс-спогад у Бучу до 24 лютого 2022 оку. До повномасштабного вторгнення місто Буча, що в передмісті столиці, невипадково мало слоган "Буча — місто комфортного життя". Бо саме через те, що тут Богом дана природа, інфраструктура, сервіс, близькість до столиці, намагалися реалізувати себе молоді люди, створювалися сім'ї, народжувалися діти.

Багато хто з молодих людей всієї України хотів оселитися і створити сім'ю в місті Буча.

І російська агресія, повномасштабне вторгнення фактично це все обірвало. Скалічені долі, величезна кількість безневинно вбитих цивільних громадян. 419 воєнних злочинів стосовно цивільного населення. Вбиті та закатовані. Забути це, а тим паче пробачити окупантам, - це неможливо.

І ми це маємо усвідомлювати. Дійсно, як після, знаєте, великого пограбування, як перепрошую, після ґвалтування хочеться очиститися, змити з себе все, і щоб нічого не нагадувало про перебування росіян в моєму місті. Через це ми з перших днів почали працювати над планом відновлення. Аби це лише у споминах все залишалося, а візуально нічого не нагадувало, що тут були російські окупаційні війська, що вони принесли в моє місто.

— Ми були в Португалії з благодійним концертом "Кварталу 95", місто Кашкайш. І ми стоїмо на сцені, великий майдан людей і дуже багато українців. І виходить мер міста і каже, що ми відновлюємо Бучу. Я вам не можу передати свої емоції. Я ж так розумію, що Кашкайш не єдине місто-побратим, і вони дійсно долучаються чи тільки на словах?

— Тут важлива не сама допомога навіть. Це комплекс дій, ставлення муніципалітетів Європи та світу до українських міст. Кашкайш, литовське місто Паланга, польське Тушин, українські муніципалітети з різних куточків нашої держави. Вони допомагали ще в перші дні повномасштабного вторгнення, особливо коли ми зверталися до них, що в місті вже відсутня вода, світло, газ, постачання, що нам потрібно не допустити гуманітарної кризи.

І дуже потужний рух солідарності ми відчули вже після звільнення, коли світ зрозумів, що з собою несуть російські війська, що з собою несе "русский мир".

Що стосується відбудови, то ми відразу нашим партнерам, муніципалітетам запропонували механізм не перерахування коштів (бо в кожного є свої юридичні та бюджетні обмеження), а участь якраз у відновленні соціальних об'єктів, житлових будинків. Тобто вони на вибір можуть інвестувати у відбудову.

— Один з гостей нашої сьогоднішньої програми — режисер Євген Синельников. Він теж живе в Бучі. І в нього є ідея, щоб великі світові корпорації брали певну вулицю в Ірпені, в Гостомелі, в Бучі та відновлювали її під своїм, скажімо так, брендом. І буде, наприклад, вулиця Google, вулиця Tesla, вулиця Ілона Маска.

— Чому б ні? У нас поруч по вулиці Водопровідній є садочок "Яблунька", ми зробимо садочок Apple (з англ. "яблуко", — ред.).

— У вас дуже потужний волонтерський рух.

— Так, волонтери роблять добру роботу, яка може бути не всім помітна — можливо, не помітна журналістам, центральній, регіональній владі.

Але ми знаємо, що без їхньої участі як на передовій нашим захисникам, так і у нас на місці досить складно було б обійтися.

Волонтерів величезна кількість. Це дійсно окремий фронт. Щоденно інформація про потреби наших захисників поширюється у соцмережах, і ми всі беремо участь. Допомагаємо, щоб реалізувати ту потребу, яка є.

— Ми раніше навіть не усвідомлювали, як це може працювати. Пам'ятаєте, як раніше, навіть на домофон одним під'їздом не могли зібрати. А зараз збираємо просто за години, просто клич дали — і все.

Про окупацію

— Ми з вами йдемо вулицею Вокзальною…

— В ніч проти 27 лютого колона російських окупаційних військ вже розтягнулася від Ірпеня по нашій вулиці Вокзальній до Гостомеля, з величезною кількістю техніки. І як потім з'ясувалося, наша артилерія дуже точно відпрацювала, розбила цю колону і зірвала їхній наступ. Тому що вони фактично йшли на парад у Києві.

І тут поруч живе наша літня жінка, вона тоді вийшла і каже: "Слава Богу, що зупинили їх, а все це ми відбудуємо". І після звільнення Бучі ми з нею якось зустрілися, і вона питає: "А чи не рано ми відбудовуємо? Бо війна ж ще триває". І сама відповіла: "Але якщо не робити це сьогодні, то заради чого взагалі боронити та жити?"

— Я пам'ятаю ваші звернення — на початку і потім, коли вже ви сказали, що сили ЗСУ звільнили місто. Згадую ваші очі, ви ніби посміхались, але були дуже сумні. Я розумію, через що вам довелося пройти. Я навіть не уявляю, як це, коли окупанти прийшли до вас і питають: "Ти мер чи ні?"

— Трішки інакше було. Я коли зайшов до свого помешкання, вони вже були там. Вони запитали, чи це твій будинок. А я кажу: "Я хотів би мати такий будинок, але це будинок мера. А мер з сім'єю виїхав з міста, і я тут наглядаю". Така розмова була.

Ви згадали якраз період того, що довелося пережити бучанцям, які були в окупації. Я скажу, що ми ніколи не відчуємо і не зрозуміємо тих відчуттів, які переживають наші захисники. Так само, як і ніхто не зрозуміє тих громадян, хто був в окупації. І не потрібно прагнути цього, щоб розуміти.

Але щодня, коли росіяни робили зачистки кварталів у моєму місті, кожна людина, яка тут лишалася, фактично, була живою мішенню для росіянина. Вони працювали із завчасно підготовленими списками. Це була спланована акція.

От зверніть увагу, весь світ вжахнули звірства російських військових, бо й навіть війна має певні правила. Але військово-політичне керівництво Росії їх ще стимулює і нагороджує. Це свідчить про те, що вони давали наказ проводити таку акцію геноциду і залякування українців. Їм Україна загалом потрібна як територія — без українців і українок. Ми маємо це розуміти.

— А де була ваша родина в цей час?

— Донька і сестра з першого дня війни були в лікарні. Донька — лікарка, приймала пологи та оперувала. Вона була в лікарні в Бучі, хоча місце її роботи в Києві. Але до Києва не дістатися.

А дружину і маму 12 березня мені вдалося вивезти з міста. Вони виїхали разом із людьми, коли виїжджала лікарня. Це був останній день, коли був так званий зелений коридор, коли можна було ще виїхати в безпечне місце.

— Ви якось спілкувалися з мерами Гостомеля, Ірпеня? Бо вони були у такій самій ситуації.

— В перші дні вторгнення був зв'язок і комунікація з мером Гостомеля. Звістка про його вбивство росіянами застала мене в одному з мікрорайонів Бучі, де я вимушений був кілька днів переховуватися. З мером Ірпеня комунікації не було, бо зв’язку у нас фактично в той період часу вже не було.

Вже не смартфоном, а звичайним кнопковим телефоном ще можна було вловити зв'язок, піднявшись на певний поверх. Хоча б СМСку відправити з надією на те, що вона потім дійде.

Ви згадали відеоповідомлення про звільнення міста. Як ми його зробили. 31 березня я записав його біля мерії. Лише наступної доби, коли я передав телефон в село Дмитрівку, звідти уже повідомлення відправили. Тому що зв'язку не було в місті.

— Коли зараз ми йдемо й бачимо, як все відбудовується, є впевненість, що все відновимо... А у який день після звільнення ви в це повірили?

— Це відчуття виникло фактично 31 березня, 1 квітня, коли було усвідомлення, що Бучу звільнили наші Збройні сили.

Про садочок "Дружба" від народу Грузії

— Ми з вами зараз перебуваємо на місці, де буде дитячий садочок "Дружба".

— Цей садочок від грузинського народу. Завважте — не від уряду, не від парламенту Грузії, а саме від народу Грузії. Це від грузинів у Грузії, грузинів в Україні.

Попри таку страусину позицію уряду Грузії в цій війні, люди вийшли з ініціативою про спорудження дитячого дошкільного закладу. Садочка "Дружба". Є проєкт, уже йдуть процеси, пов'язані із збором коштів на спорудження.

— А яким він буде, в чому особливість?

— Особливість у тому, що з архітектурної точки зору він майже схожий на шайбу — круглий весь. Це буде простір, не схожий на наші адміністративні будівлі. У нас вже були інноваційні заклади, гарні проєкти, реалізовані навіть у нас на Київщині. Але цей дошкільний навчальний заклад буде особливий, з урахуванням того, хто ініціює його.

— І коли це здійсниться?

— Цього року, з огляду на задуми фонду і всіх інвесторів, плануємо розпочати будівництво. Воно триватиме десь рік, і дошкільний навчальний заклад буде обов'язково.

Про мрію

— Ви якось сказали, що у вас не залишається часу на почуття. Що стільки думок, стільки справ, що іноді ти забуваєш про себе.

— Напевно, так було в той період часу, коли ставили це запитання. Тому що будь-яка жива людина має мати почуття. А якщо їх вже немає, вони не проявляються, то, напевно, ти не живеш.

— А зараз що вас повертає внутрішньо до життя?

— Як в одному з інтерв'ю моя єдина донька сказала: в мого тата є одна родина, одна донька — це Буча. Воно, може, пафосно звучить, але з вуст доньки чути це було приємно. А з іншого боку, вона загострила увагу на тому, як найрідніші сприймають твою активність, життєву позицію. Отже, ти десь трішки щось втрачаєш, якщо вона так висловилася.

Мені дає силу, звісно, родина, друзі, а найголовніше — розуміння відповідальності за місто, яким воно буде завтра. Це стимулює і зобов'язує діяти.

— Мені здається, що зараз Всесвіт, простір, повітря — все ніби дуже ущільнилося. Ось раніше ти про щось мріяв, щось планував, і тобі потрібен був певний час на те, щоб це почало реалізовуватися. А сьогодні, ну, я так відчуваю, все набагато швидше відбувається. Тобто ти подумав, запустив певну енергію, створив таку воронку, і воно почало працювати. От у вас є мрія, яку ви можете озвучити?

— Мені сподобався механізм, який ви запропонували. Подумав, збагнув, закрутив — і все вдається. Напевно, це найбільша мрія, щоб так воно відбувалося в усіх питаннях. Щоб, маючи мрію, ти досягав результату от такими простими кроками, які ви окреслили.

Ось ми з вами сьогодні, спілкуючись, в кожному реченні згадуємо про пережите і про те, що лишили по собі росіяни. Нам надзвичайно важливо — і це мрія не лише моя, як мера Бучі, гадаю, що кожен міський голова міста, до якого прийшли росіяни, цього прагне. Аби загоїти ці рани, і щоб нічого про них не нагадувало, і робити все можливе, щоб про його населений пункт говорили в усьому світі та в Україні з позиції розвитку, з позиції досягнень у різних сферах життя, мирного життя, мирної, благополучної Бучі та нашої прекрасної України. Оце, напевно, найбільша мрія.

— Що ви скажете тим, хто до повномасштабного вторгнення хотів переїхати до Бучі, а зараз трішки вагається?

— Наше прагнення — не лише моє, а й всіх громадян, бізнесу, який тут працює, — зробити все можливе, аби Буча дійсно стала місцем комфортного життя. І це надзвичайно важливе завдання, важлива місія, яку ми маємо реалізувати спільно. І без участі громадян, майбутніх покупців, інвесторів реалізувати цю мрію буде досить складно.

І якщо молоді люди вирішили придбати собі квартиру чи будинок, створити сім'ю, народжувати дітей — то де це робити, як не в місті Буча, в передмісті столиці? Лише тут!

Гостями нового випуску "Тихого вечора з Оленою Кравець" стали: мер міста-героя Бучі Анатолій Федорук, творці унікального українського проєкту "Як звучить світ… Україна" — музикант та саундпродюсер Євген Філатов (The Maneken), зіркове подружжя Наталя та Євген Синельникови. Музична гостя — LELY45.