Боремося за Крим: "Неофициальный разговор" із заступницею міністра закордонних справ Еміне Джапаровою

Эмине Джапарова. Фото: kanaldom.tv

18 травня в Україні відзначається День боротьби за права кримськотатарського народу і вшановується пам'ять жертв депортації кримських татар.

Депортація почалася 18 травня 1944 року о 3 годині ранку і тривала до початку червня. Офіційною підставою для виселення народу з Криму стала таємна постанова Держкомітету оборони № 5859 сс "Про кримських татар" від 11 травня 1944 року, якою кримським татарам висувалися претензії в нібито масовій зраді та масовому колабораціонізмі під час окупації Криму гітлерівськими військами. Перша і наймасовіша хвиля депортації відбулася 18-20 травня, коли ешелонами з півострова вивезли 191 044 кримських татар, з яких 7889 загинули в дорозі. Всього ж із Криму вивезли 47 тисяч сімей — 228 407 громадян, серед яких також були вірмени, болгари, греки та представники інших національностей. Тільки у 1989 році депортація була визнана незаконною і 260 тисяч кримських татар змогли повернутися в Крим.

З 2014 року, з початком окупації Росією українського Криму, кримські татари знову змушені залишати півострів, тепер як переселенці та біженці. На тимчасово окупованій території досі продовжуються репресії кримськотатарського народу, тривають обшуки, арешти, застосовується примусова депортація.

Про пам'ять та біль цілого народу, повернення "скіфського золота", дипломатичну мову та про слова свого батька у програмі "Неофициальный разговор" розповідає перша заступниця міністра закордонних справ України Еміне Джапарова.

Еміне Джапарова. Фото: Facebook

Еміне Джапарова, 38 років. Народилася в Криму. З відзнакою закінчила Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, політологиня-міжнародниця та перекладачка з англійської мови. Була учасницею програми Держдепартаменту США і стажувалася у Секретаріаті першого заступника голови Верховної Ради.

Після народження доньки пішла в журналістику. Працювала на кримськотатарському телеканалі ATR. Вела кілька авторських програм. Обіймала посаду першої заступниці міністра інформаційної політики України.

Володіє англійською, кримськотатарською, турецькою та іспанською мовами. Виховує двох доньок — Іман та Алем-Султан.

Ведуча програми — Карина Самохвалова.

Таких діток вже понад 200

Зустріч з героїнею програми відбулася в стінах Міністерства закордонних справ. Тут на 6 поверсі виставляються тематичні експозиції картин, фотографій. Еміне Джапарова розповіла про виставку, присвячену політичним в'язням Кремля та їхнім дітям.

"Було представлено понад 100 фотографій дітей політичних в'язнів. Коли ми готували цю виставку, було 150 дітей. Сьогодні їх уже понад 200. Ті дітки, які виховуються без батьків, тому що їхні батьки — у в'язницях. Ті дітки, яким довелося подорослішати дуже-дуже рано. І через їхні історії, через їхні обличчя ми розповідаємо історії їхніх батьків. Вони кажуть всьому світу, що їхні батьки — не терористи", — розповідає Еміне.

Виставка проходить під слоганом "Вірність собі — не злочин". Вона про людей, які залишаються вірними собі, своїм релігійним і політичним переконанням. Джапарова зупинилася на історії 47-річного Сервера Азікерьяєва.

"Ми з облич його дітей склали одне фото. Цей спосіб, напевно, дуже складно сприймається візуально, але ми це робили спеціально. Для того, щоб це викликало велику увагу. У нас так само є класичні фотографії діток. І дітки Сервера так чи інакше присутні тут", — пояснює Еміне.

Джапарова навпроти фотографії дітей Азікерьяєва

Вона наголосила, що в питанні звільнення, в питанні підтримки політв'язнів дуже важлива публічність.

"Публічність, те, що ми говоримо про ці факти у своїх деклараціях, заявах, — це також є практичним механізмом їхньої підтримки. Бо якби цього не було, то кількість в'язнів була б в рази більше, не 130 і більше, а це були б тисячі людей у тюрмах... Адже кожен злочинець, здійснюючи злочин, точно не хоче, щоб про його діяння знали, а тим більше, щоб їх усі обговорювали. Тому цінність наших декларацій, заяв дуже велика. Якби їх не було, кількість репресій була б у рази більша... Ось ця виставка — це теж про цю публічність", — акцентувала заступниця міністра.

Ця виставка була відправлена по всім посольствам України в інших країнах.

"Думаю, що до 18 травня вона буде виставлена практично в кожному з наших посольств. Потім ця виставка супроводжуватиме всі заходи, пов'язані з Кримом", — повідомила Джапарова.

Фес як мова дипломатії

— Еміне, поговорімо про дипломатичний етикет, протоколи та про дипломатичну мову. Великий симпатик України Мадлен Олбрайт висловлювала свої переживання брошками. Коли Саддам Хусейн вдерся в Кувейт — це була брошка зі змією. Коли були збиті два літаки над Флоридою — це була брошка з орлом. Є у вас такі елементи дипломатичної мови?

— Напевно, я свій стиль ще не виробила. Я вважаю за краще висловлювати це словами, тією мовою, яка буде доречною.

Якщо говорити про елементи гардероба, скоріше, до своєї родзинки я б віднесла кримськотатарський головний убір фес, який я часто надягаю на різні заходи. Мені здається, що це частина моєї ідентичності, моєї самосвідомості, моєї належності до свого народу.

Еміне Джапарова

І мені здається, що це щось, що також може бути елементом сьогодні якоїсь політичної маніфестації. Бо, на жаль, мій народ не одне століття пригнічується. Й 2014 рік, окупація та наслідки окупації знову повернули мій народ до такого складного процесу, періоду, коли наші права знову утискаються, коли нас переслідують за політичними мотивами, коли нас знову називають зрадниками.

І ось сьогодні мені здається, що фес — це дійсно такий елемент політичної маніфестації, і я вважаю за краще надягати фес на важливі заходи, зокрема і під час моїх виступів в межах ООН.

Еміне Джапарова

Дипломатичний світ передбачає елементи національного одягу, і до цього ніхто не ставиться як до чогось ненормального. Тобто я себе не відчуваю екзотичним птахом.

Мій виступ в ООН стосувався кримськотатарського народу, і тому фес був невіддільним елементом моєї промови.

Виступ Еміне Джапарової в ООН

Промова тривала всього 3 хвилини. Але цей виступ мені запам'ятався ще тим, що це був якийсь батл з представником РФ. Пан Барінов, який є ветераном Чеченських воєн, який сьогодні представляє інтереси національних меншин в РФ, — він виступав після мене. Я думаю, що це було навмисне зроблено — він відбивав ті тези, які промовляла я.

І потім, після свого виступу він спеціально пройшов повз нашу делегацію і, посміхаючись, сказав: "Приїжджайте до нас в гості, до Криму", знаючи прекрасно про те, що я з Криму, що я є представницею корінного кримськотатарського народу, що це моя батьківщина, і що мені зовсім не потрібно його запрошення. Моя відповідь була такою: "Як тільки деокупуєте Крим, неодмінно приїдемо". І він тоді сказав, що цього ніколи не станеться. Я відповіла, що це обов'язково станеться. І на цьому наш діалог із ним закінчився.

"Вони вистраждали це право — жити в Криму"

— Нашу програму дивитимуться прості люди в Криму та на Донбасі. Ми виходимо на непідконтрольних територіях. У нас є постійний зв'язок із глядачами, і вони бачать, що Україна бореться, що Україна говорить. Але часто ми чуємо теж докір, що Україна тільки говорить. Можливо, від нас очікують якихось рішучіших дій?

— Я в багато в чому розумію і поділяю цей біль. Напевно, ключове почуття наших громадян на окупованих територіях — це відчай, і якесь відчуття того, що цю дійсність не змінити. І від цього відчуття бездіяльності.

Однак скажу, що у світових процесах не все так швидко, як ми б хотіли. Немає цієї чарівної палички, якою ми б змахнули, і завтра відразу все змінилося. Ні. Це процес. Це шлях. Це довгий шлях.

І на цьому шляху потрібно мати ресурс: і людський, і фінансовий, і військовий. Ми говоримо про дуже складний процес становлення української нації та нашої боротьби за території. Світова історія знає багато таких кейсів, але наша історія 2014 року багато в чому унікальна. Ми маємо справу з РФ — країною, яка цинічно називала себе братнім народом і продовжує це робити. При цьому продовжує розповідати, що на Донбасі у нас "громадянська війна", що в Криму "самовизначення", що люди самі захотіли приєднатися до "рідної гавані". Але при цьому абсолютно замовчується факт того, що спочатку були російські війська на території Криму — дуже цинічно, без ідентифікаційних позначень і маркування, хто вони такі... Ось з'явилися такі люди, якась "самооборона" швидко організувалася, звідкись і зброя з'явилася.

— А що ви у той період робили?

— Я на той момент була журналісткою. Я тоді об'їздила весь Крим, і пам'ятаю, як на моїх очах відбувалася окупація.

Я розуміла чітко, що це російські військові. Місцеві теж розуміли це й по мові, й по багатьох різних суб'єктивних факторах. Плюс російські ЗМІ. Дуже багато російських журналістів приїхало тоді в Крим. І пам'ятаю цей "референдум", коли автобуси з одними й тими ж людьми возили по різних локаціях, і вони "голосували" таким чином, імітуючи присутність людей. І мій колега Шевкет Наматуллаев, який працював на телеканалі ATR, не маючи реєстрації в Сімферополі, отримав можливість нібито зробити свій вибір. Він, звичайно, не скористався нею, але сім разів він зміг отримати "документ" для так званого "свого вибору" — людина, яка не мала місцевої реєстрації. Це був прямий доказ того, що процесуально ніяких норм не було дотримано. Що все це було таким фейком.

— Люди боялися та йшли?

— Хто як. Один мій знайомий, який має вищу освіту, живе в Криму, сім'я у нього досить проукраїнська, він сам медик, він напередодні "референдуму" говорив: "Слава Україні!". А потім в день "референдуму" — пішов на дільницю. Складно, звичайно, сказати — чи голосував він там чи ні. Але сам факт, що він пішов, скоріше, був викликаний тим, що він не хотів, але це було пов'язано з його страхом, або ще з чимось. І таких людей дуже багато. Це теж дуже важливо розуміти.

Карина Самохвалова та Еміне Джапарова

І плюс, якщо ми говоримо про "референдум", ключове — були російські війська. Це як коли наречену запитують: "Чи любиш ти мене?", а при цьому за спиною на наречену направлений пістолет, то складно сказати "ні".

Але багато історій, які розповідають і про громадянський опір, і про те, що багато людей чекають боротьби від України, чекають Україну — їх дуже багато. І це те, на чому ми теж наголошуємо і в наших переговорах, і в нашій щоденній роботі дипломатів.

— Що відбувалося на той момент з вашою родиною?

— Я родом з Керчі, але на той час я жила зі своєю сім'єю в Сімферополі. Трохи пізніше, після всіх цих "референдумів", на рівні моєї сім'ї було ухвалено рішення, що ми поїдемо. Тому що я не могла б собі уявити життя в цій умовно "російській дійсності". Коли впроваджували рублі, мені настільки було дико взагалі. Я навіть не відчувала цих грошей, мені навіть було складно до них торкатися.

Неприйняття, неможливість змиритися з цією дійсністю. Бажання боротися з цим. Бажання відновити справедливість. Такі прагнення були у багатьох звичайних людей.

— Чому хтось може змиритися і продовжувати жити, а хтось їде?

— Коли я говорила зі своїми батьками, запитала: "Як ви дивитеся на те, що ми поїдемо? Може бути, ви теж з нами переїдете?". А батько мені сказав: "Доню, для нас із мамою питання переїзду не стоїть, тому що ми за свою батьківщину вже заплатили дуже високу ціну".

І мені здається, що це стосується всього мого народу. Після депортації кримських татар було позбавлено можливості жити в Криму. І ця мрія повернутися в Крим — вона стосується кожного кримського татарина. Тобто це щось вроджене.

Мої батьки повернулися до Криму у віці 30 років, це як мені зараз. Вони поверталися, у них були дві валізи, й 3-річна я на руках. Люди, які мали в паспорті національність кримський татарин, а це була національність нон грата. З цієї національністю неможливо було влаштуватися на роботу, орендувати квартиру. Коли спецслужби дізнавалися в Криму, що орендують квартиру кримські татари, то змушували господарів виганяти, наприклад, моїх батьків.

Батьки та Еміне

Згодом батьки змогли купити свою невелику тимчасову домівку на дві кімнатки. Але до цього вони змінили декілька квартир. І, звичайно, вони вистраждали це право жити в Криму.

— 18 травня. Що для вас ця дата?

— Це дата, яка несе якусь пам'ять, причому пам'ять болю, пам'ять втрати, пам'ять втрат. Дата, навколо якої живе, напевно, кожна кримськотатарська сім'я.

Як проходило 18 травня в Криму до окупації? Це був такий колективний, знаєте, спосіб сублімації цього болю, коли тисячі кримських татар із різних куточків Криму приходили на центральну площу Сімферополя. Ми читали молитву. Відбувався мітинг, виступали лідери нашого народу. І ось в цій такій, знаєте, колективній дії, в колективній молитві ми говорили про свій біль і ми допомагали один одному, напевно, цей біль розділяти. Ось розділяючи цей біль, можна було з цим жити.

Відразу після окупації ця дія була заборонена. І сьогодні люди проводять молебні вдома. Згадують про тих, кого ми втратили під час депортації, а кожна сім'я має ці втрати.

Я пам'ятаю, коли була ще дитиною, ми пішки йшли від Керчі до Сімферополя — це 200 км. І ось 200 км пішої ходи — сотні людей з кримськотатарськими прапорами, й ми йшли на сімферопольську площу.

І для мене ця дата дуже важлива. Мій дідусь був у національному русі, батько — в національному русі. Тому, звичайно, кожного року ми брали участь в цьому мітингу в різних формах. Вже коли я вийшла заміж, вже у мене народилася донька, ми стали водити її на ці мітинги.

Секрети "Кримської платформи"

— Саміт "Кримської платформи", який відбудеться 23 серпня. Скільки країн вже підтвердили бажання приїхати?

— Ми вирішили, що ми не будемо цю інформацію робити публічною. Тому що ми вже бачимо цинічну заяву Російської Федерації про те, що це загроза її територіальній цілісності. Спочатку відбувається окупація нашої території, а тепер нам розповідають, що це загроза їхньої територіальній цілісності.

Але у нас є вже низка підтверджень. Для нас ключове, щоб це була присутність на найвищому рівні, тобто це лідери, це перші особи держав. Є низка підтверджень. Наприклад, голова Європейської Ради Шарль Мішель сказав про свій візит, про те, що він приїде на саміт. Але всі інші підтвердження ми поки вважаємо за краще тримати у секреті. Звичайно, ця інформація буде оприлюднена трохи ближче до періоду саміту.

Під час та після саміту буде ухвалений кінцевий документ — хартія, декларація, ми зараз якраз працюємо нам текстом цього документа. Це дуже кропітка робота.

— Я правильно розумію, що кожне слово, кожна кома тут важлива? Чому?

— Тому що під кожним словом, під кожною комою підписуються країни. Це стає не просто позицією України, це стає позицією цих країн. І звичайно, країни дуже уважні до цих слів, бо вони несуть в собі природу їхньої політики, несуть в собі зобов'язання. Тому увага до нього дуже висока.

Справа про "скіфське золото"

— Як ми юридично на світовому рівні доводимо ось таку гібридну агресію Росії?

— Сьогодні Україна за всіма можливими арбітражами вже розпочала процеси проти РФ. Це UNCLOS по Конвенції ООН з морського права, і Міжнародний суд ООН за двома конвенціями — щодо расової дискримінації (стосується Криму, — ред.) та щодо фінансування тероризму (стосується Донбасу, — ред.), та іншим.

Наприклад, тяжба з приводу повернення "скіфського золота" — теж майданчик, де як на лакмусовому папері можна побачити дуже багато гібридних процесів. У 2014 році в приватному музеї Амстердама виставлялися експонати п'яти українських музеїв (чотирьох кримських та одного київського музею). І коли сталася окупація, кримські музеї зажадали ці експонати повернути до окупованого Криму. Україна сказала: ні, ці експонати належать державі Україна.

Еміне Джапарова. Фото: kanaldom.tv

І сьогодні в цьому судовому процесі три сторони: кримські музеї, музей Алана Пітерсона (Нідерланди) та Україна. Процес затягує Російська Федерація — хоча вона офіційно не присутня там, вона веде лінію кримських музеїв, оплачуючи дуже дорогих адвокатів. У 2016 році рішення суду першої інстанції в Амстердамі — артефакти повинні повернутися до України. Кримські музеї подають апеляцію. Апеляцію розглядають.

Було проміжне рішення з апеляції, що потрібно надати додаткову інформацію. Мовляв, міжнародна конвенція ЮНЕСКО 1970 року, на яку ми посилаємося, вона, нібито, не актуальна в кейсі цієї суперечки. Звичайно, це проміжне рішення викликало дуже велике здивування у наших юридичних консультантів і радників. Коли ми стали розбиратися, то з'ясували: в складі Палати суддів з розгляду цієї справи був суддя Аран. Це людина, яка колись як адвокат представляла інтереси російської компанії "Юкас", крім того, він тоді це робив разом із тими адвокатами, які сьогодні захищають інтереси кримських музеїв. Звичайно, наша країна заявила про конфлікт інтересів.

І внаслідок декількох процесів суддя був відведений. Зараз інший суддя, і ось ми повернулися до розгляду справи по суті в апеляції. Рішення ми чекаємо до кінця літа, до кінця серпня цього року.

Дипломатія та самоідентифікація

— Ви у дитинстві мріяли бути послом, саме першим послом — кримською татаркою?

— У дитинстві я мріяла бути хірургом, яким був мій батько. Але десь в класі 10-му мені тато сказав фразу, яка мене десь образила: "Ти розумієш, у нас кримськотатарське суспільство — консервативне багато в чому". Тобто ми виховуємося так, що жінка насамперед повинна реалізуватися як мама, як дружина, а вже потім все інше.

І звичайно, я не була винятком. Мене виховували в тому дусі, що жінка — це насамперед матір і дружина. І мені батько каже: "Ти повинна вибрати для себе: або ти хороший хірург, або ти хороша дружина". Мовляв, це не сумісні два явища.

Я тоді дуже задумалась над цим. Десь навіть образилася. Але через короткий час стався епізод, який змінив моє бажання професійної реалізації. Якби цього не сталося, думаю, що я б зі своїм характером відстояла право на отримання професії хірурга.

Це був урок хімії, мій однокласник Юра Зікратий, він вступав на філософський факультет Київського університету імені Т. Шевченка, і на столі у нього лежав довідник для абітурієнта. Я беру цей довідник і перша сторінка, яку я відкриваю, — Інститут міжнародних відносин. Мені складно пояснити цей процес, але в одну мить я зрозуміла, куди я хочу вступати.

Мій батько був шокований. Він сказав: "Що ти собі думаєш? Як ти взагалі збираєшся вступати до вишу, в який найбільший конкурс в країні? Ми звичайні медики, у нас немає ніяких зв'язків. Київ. Немає ніяких родичів". Для батьків було цілим рішенням мене відправити до Києва, де немає нікого з близьких.

Не буду вже до деталей вдаватися, але факт, що я вступила до цього інституту. І за 5,5 років навчання у мене не було жодної четвірки.

— Скількома мовами ви можете спілкуватися вільно?

— Я росла, напевно, в трилінгвальній сім'ї. До 4-5 років я взагалі не знала ніякої іншої мови крім кримськотатарської. Коли пішла до дитячого садочку, до школи, зрозуміло, — це російська мова на той час. Плюс потім в школі я починала вчити українську мову. Це робила з великим задоволенням і часто намагалася просто розмовляти українською мовою.

Єдине — вдома ми могли спілкуватися тільки кримськотатарською мовою, такою була вимога батька. Якби не таке правило тата, я б рідної мови не знала, адже в школі не було кримськотатарської мови.

Тому в дитинстві я росла з трьома мовами. Плюс в школі почала вчити англійську. Турецьку мову знаю. В університеті вчила іспанську, і дуже непогано нею говорила, хоча зараз за відсутності практики, звичайно, складно нею висловлюватися. Зараз я намагаюся підтягнути свою турецьку мову та вчу французьку.

Прямий ефір